Альбом Аушвіц

1 урок

Крім того, фотографії також містять історичний контекст.
Альбом, який ми досліджуємо, належить Лілі Якоб. Що ми могли б очікувати побачити у подібному альбомі?
Перш ніж відповісти на ці питання, слід навести тут деякі подробиці:
Лілі народилася  у 1926 році в маленькому угорському містечку Білке.

Щоб відповісти на ці питання, ми повинні отримати  уявлення про те, що таке Голокост і про основні події цього періоду.

• Голокост (Шоа). Голокостом ми називаємо вбивство майже шести мільйонів євреїв нацистами та їхніми посібниками. У період між нападом на Радянський Союз влітку 1941 року і аж до закінчення війни в Європі у травні 1945 року, нацистська Німеччина та її союзники зробили все можливе для того, щоб знищити якнайбільше євреїв. Німці у своїх діях керувалися расистською і антисемітською теорією, яка полягала в тому, що євреї є антирасою, що наражає на небезпеку все людство, а отже, не має права на існування. Дискримінація євреїв почалася відразу після січня 1933 року, коли в Німеччині до влади прийшов Гітлер, тому саме з цієї дати багато істориків розпочинають відлік періоду Голокосту. Євреї були не єдиними жертвами нацистського режиму, але вони були єдиною групою, що підлягає тотальному знищенню. Випробувавши різні способи вбивства, нацистська Німеччина, зрештою, створила цілу індустрію знищення – комплекс таборів смерті. Найбільшим у цьому комплексі був, набувший сумної популярності, табір смерті Аушвіц-Біркенау. Цей табір був створений в окупованій Польщі (на околицях міста Освенцима та на місці села Бжезинка). Туди відправляли на смерть євреїв з усіх куточків Європи: із самої Польщі, Німеччини, Чехії, Словаччини, Угорщини, Франції, Італії, Голландії, Бельгії, Греції, Норвегії та інших країн.

Примітка: для того, щоб дізнатися більше про «Остаточне рішення», прочитайте Додаток для вчителя. Там докладніше пояснюється історичний контекст подій, оскільки для повного розуміння теми нам недостатньо знати лише про один Аушвіц.

У 1944 році, в один з останніх днів єврейського свята Песах мешканцям Білке, угорського містечка в Карпатах, було наказано зібратися у дворі синагоги. Звідти їх відправили до гетто Берехов. Там на той час вже знаходилось понад 10 000 євреїв з самого Берехова та околиць. За кілька днів із гетто вирушили чотири переповнені ешелони з чоловіками, жінками та дітьми. В одному з вагонів їхала Лілі із сім'єю. Вранці 26 травня потяг прибув до Аушвіц-Біркенау.

В альбомі ми знайдемо фотографії самої Лілі, її молодших братів, бабусі та дідуся. Але зроблені ці знімки аж ніяк не під час спільного відпочинку чи сімейного свята. Фотографії було зроблені двома есесівськими фотографами у таборі Аушвіц-Біркенау.

Навіщо було зроблено ці знімки і як вони потрапили до наших рук?

Примітка для вчителя:

Зазвичай ці здебільшого чорно-білі фотографії робилися самими нацистами.

• Чи може бути фотографія використана як історичне джерело?

Фотографії є ​​одним з історичних джерел. Але, подібно до всіх інших джерел, вони суб'єктивні, уривчасті і залежать від того, як побудований кадр, що потрапило у фокус, як лежать світло і тіні та т.ін. Таким чином, якщо ми використовуємо фотографії, ми повинні розглядати їх у поєднанні з іншими документами, інакше картина вийде неповною.

На цьому уроці ми спробуємо з'ясувати, що сталося далі з сім'єю Лілі Якоб і з нею самою, але при цьому, окрім фотографій, спиратимемося і на додаткові джерела.

Примітка для вчителя:

Для поглибленого вивчення теми можна скористатись Додатком для вчителя 3.

Урок 2

Цілі нацистів та структура Аушвіца-Біркенау у світлі фотографій альбому.

Спогади, листи та інші першоджерела повертають до життя голоси очевидців Катастрофи та доповнюють фотографії з альбому. Мета цього уроку - простежити за допомогою фотографій той скорботний шлях, який проходять євреї, що прибули до табору, шлях, який для більшості закінчується газовою камерою, а для меншості – табірним бараком.

Питання для обговорення у класі:

• Що таке Аушвіц? Що він символізує? Що там діялося?

Примітка для вчителя:

Сьогодні Аушвіц перетворено на меморіальний комплекс, і той, хто потрапляє на його територію, бачить не зовсім те саме місце. Там зеленіє трава, будинки реставровані. Ми бачимо Аушвіц 21 століття, який зазнав чимало змін за минулі 60 років.

Лілі Якоб із сім'єю були депортовані до Аушвіца 26 травня 1944 року. З тим же та іншими транспортами прибули тисячі євреїв із їхнього рідного містечка та з інших місць. Розглянемо фотографії, що зафіксували їхнє прибуття:

Перед нами Сідді Міллер. Вона щойно вийшла з вагона. Як ви вважаєте, що вона знає про те місце, куди її привезли? Що знає про це Іцхак Рубін? Що може розуміти Ірина Беркович, котра тримає на руках свого сина, Адельберта-Аврума?

Сьогодні одне лише слово «Аушвіц» викликає у нас певні асоціації, а що воно означає для цих людей? Чи можна за цими фотографіями визначити рівень їхньої обізнаності, про те місце, куди їх привезли? Для того щоб відповісти на це питання, звернемося до додаткових джерел. Фотокамера неупереджено зафіксувала момент прибуття транспорту до Аушвіца. Документи, які ми наводимо, відображають те, що думали ці люди про долю, що чекає їх під час самої подорожі, до того, як відчинилися двері вагона. Ми користуємося двома видами джерел

Важливо підкреслити, що зазвичай приречені все ж таки не здогадувалися про те, що їх везуть на вірну смерть.

Останні листи:

1. Нижче наведена записка була викинута невідомим євреєм з транспорту, що прямував до Аушвіца, і адресована його родині у Варшавському гетто:

Плонськ, 16 грудня 1942 року
Будь ласка, киньте цю записку до найближчої поштової скриньки. Зараз ранок. Ми всією сім'єю перебуваємо у товарному вагоні. Нас відправили останнім транспортом. Плонськ «очищений» (від євреїв, як кажуть німці). Будь ласка, сходіть до родини Бам на вулиці Нісько 6 і передайте їм привіт.
Щиро Ваш

2. Лист, викинутий з транспорту, що віз євреїв до Аушвіца, був адресований людиною на ім'я Давид його родині у Варшавському гетто:

Легіонове, 16 грудня 1942 року
Додаткова плата – 18 грошей. Варшава, вул. Налівки 47/19
Будь ласка, будьте ласкаві, киньте це в поштову скриньку. Сьогодні ми всією сім'єю покинули Плонськ і вирушили разом і з усіма євреями в дорогу. Знайте, що всі ми їдемо на весілля*.
Побачимося
Давид

Останні листи Голокосту, за редакцією Цві Бахраха, Яд Вашем за сприяння Devora Publishing, с. 92-93. Єрусалим, 2004.

* Це означає на знищення. Щоб подолати перепони німецької цензури, та висловити свої справжні думки та побоювання, євреї використовували певні слова та висловлювання, іноді на ідиш чи на івриті.

Спогади Сесіль Клейн-Полак

Народилася 1925 року в Яниці (Чехословаччина), на території, яка тоді перебувала під юрисдикцією Угорщини. Вона була в тому ж транспорті, що й родина Лілі Якоб. З Аушвіца її відправили до табору Холлейшен у районі Судет, звідки вона і була звільнена британською армією. Вийшла заміж у серпні 1945 р. виростила трьох дітей. Проживала у США.

«…Нас було принаймні 80 людей у ​​вагоні. У вагоні для худоби. Це не був звичайний потяг, це були вагони для перевезення худоби, де можна було задихнутися. (…) та ми отримали такі відра для… для природних потреб. Ешелон кілька разів зупинявся, і вони покликали чоловіка моєї сестри… Він їхав разом із нами – чоловік моєї сестри, їхнє малятко Дані, моя мама і я. Ми всі були разом у цьому потязі. (…) Так от, коли потяг зупинився, вони відчинили двері; і наказали зятю моєму винести відра, спорожнити їх і принести води. У тих же відрах нам принесли води, і це було те, що ми мали пити. (…) і вони попередили, що якщо хтось втече, то нас розстріляють. (…) Мама моя була з нами, і все, що ми могли – це триматися разом, міцно обнявшись і втішаючи один одного – ми не знали, що на нас чекає, ми не хотіли думати, що нас уб'ють, бо ні в кого в голові не вкладалося, що хтось здатний вбити маленьких дітей».

(Музей Голокосту США, інтерв'ю з Сесіль Клейн-Полак, 7 травня, 1990, RG-50.030 * 0107)

Спогади Лівії Ліберман

Народилася в Ораддя, в Трансільванії, в 1922 році. Після болісного місяця в гетто (назви вона не згадує) під наглядом угорської поліції, у травні 1944 року вона була відправлена в Аушвіц-Біркенау.

«У тісний вагон набилося 70-75 людей, у страшній задусі та без краплі води. Вікна були зачинені, вагон був наглухо запечатаний. Рухався він ледь-ледь,  подорож тривала вічність. Тим, хто був замкнений у цій клітці смертників, здавалося, що їхні муки ніколи не закінчаться. Жоден з угорських охоронців не виявив бодай тіні милосердя чи бажання допомогти. Навпаки, де тільки могли, вони намагалися посилити наші страждання. Ті, хто задихалися від нестачі повітря, благали їх хоча б на кілька хвилин відчинити вікна. Але антисеміти-поліцейські й за це вимагали хабар – золотий годинник за п'ять хвилин свіжого повітря. Стогін вмираючих від задухи та зневоднення долинали з інших вагонів. Маленькі діти плакали від голоду, спраги та нестачі повітря.

Страшна дорога в Долину Смерті – до крематорію Аушвіца – тривала чотири дні».

Лівія Ліберман, Архів Яд Вашем, M49 E/80

Імре Кертес

Імре Кертес народився 1922 року у столиці Угорщини Будапешті. У 1944 році він був депортований в Аушвіц, а звідти через три дні – до Бухенвальду. Після війни став журналістом, перекладав з німецької художню та філософську літературу. Лауреат Нобелівської премії 2002 року.

«Зоря зовні була свіжа і запашна; над широкими полями сірий туман, і раптом гострий, тонкий, червоний промінь з'явився звідкись за нами, і я зрозумів: я бачив схід сонця. Це було гарно і в цілому цікаво: вдома в цей час я ще спав. Я помітив ще якусь будівлю, глуху станцію або, можливо, провісника більшого вокзалу прямо перед собою, ліворуч. Воно було малесеньке, сіре і ще зовсім безлюдне, із зачиненими віконцями та смішним крутим дахом, які я бачив уже вчора в цих краях; у мене на очах, у світанковому тумані, воно спершу затверділо у справжній контур, потім із сірого стало фіолетовим, і водночас вікна блиснули рудим — саме на них упало перше сонячне проміння. Інші також звернули увагу, і я сам розповів  цікавим у нас за спиною. Вони запитали, чи я не бачу на будові  назви місцевості. Я бачив у світлі дня, що починається, навіть два слова, на вузькій стороні будівлі, повернутої перпендикулярно до ходу нашого потяга, на поверхні під дахом: "Аушвіц-Біркенау" — це я прочитав, написане гострими, хитромудрими  літерами німців, з'єднане їх подвійним хвилястим дефісом. Щодо мене, даремно я намагався копатися у своїх географічних знаннях, і інші виявились обізнаними не більш за мене».

Кертес, Імре: Знедоленість, переклали з угорського Шимон Маркіш і Жужа Хетені, «Єрусалимський журнал» №№ 14-15, 2003

Прімо Леві

Хімік. Народився в Турині, в Італії 1919 року. У січні 1944 року, у віці 24 років був затриманий силами італійської міліції та відправлений до Аушвіца. Після звільнення з табору 27 січня 1945 року повернувся до Італії. Став письменником, написав багато книг, які принесли йому широку популярність.

У 1987 році покінчив життя самогубством.

«Двері були зачинені, але поїзд не рухався з місця до самого вечора. Ми з полегшенням дізналися про прибуття до кінцевої станції. Аушвіц – це назва, що нічого не говорила нам, лише позначала якусь точку на земній кулі…

«Через щілину у вагоні з'являлися відомі та невідомі назви австрійських міст – Зальцбург, Відень – потім пішли чеські та, нарешті, польські написи. Надвечір четвертого дня холод посилився: поїзд рухався серед нескінченних, дрімучих хвойних лісів, що здіймалися по обидва боки. Лежав глибокий сніг… Навіть під час зупинок ніхто вже не намагався зв'язатися із зовнішнім світом: усі ми відчували, що ми вже «по той бік»…

Прімо Леві, «Чи це людина?», Оріон Прес, Нью-Йорк, 1958, стор. 8-10                                                  

Усі спогади належать людям, які побували у таких вагонах.
Нижче наводимо спогад, написаний з іншого погляду. Їх автор - Тадеуш Боровський був польським в'язнем, ув'язненим в Аушвіці за участь у спротиві. Він був працівником так званої команди «Канада»*. Ось як він описує прибуття транспорту до табору:

«Хтось сказав: «Ешелон іде», і всі піднялися в очікуванні. З-за повороту виходили товарні вагони, локомотив штовхав їх ззаду, залізничник, що стояв на гальмовому майданчику, висунувся, замахав рукою, свиснув, локомотив пронизливо засвистів, у відповідь, запихкав, потяг повільно покотився вздовж станції. У маленьких заґратованих віконцях було видно обличчя, бліді, зім'яті, ніби невиспані, обличчя жінок і чоловіків, переляканих, розпатланих, — та, хоч як це не дивно, у них було волосся на головах. Вони пропливали повільно, мовчки, придивляючись до станції. Раптом усередині вагонів щось завирувало і почало битися у дощаті стіни.

– Води! Повітря! — почулися глухі відчайдушні вигуки

З вікон  виглядали людські обличчя, люди відчайдушно хапали ротом повітря. Декілька ковтків, і вони пропадали з поля зору, на їхнє місце вривалися інші і теж зникали. Крики та хрипи ставали все гучнішими».

Повертаємося до прибуття до табору.

Спогади Сесіль Клейн-Полак

«Отже, ми прибули до Аушвіца. Як тільки відчинили двері, в'язні в смугастому одязі залізли всередину і почали кричати на нас, щоб ми все залишили і спускалися - ми повинні були вийти назовні і залишити у вагоні все, що в нас було. Мій зять якимось дивом зміг зберегти свій годинник. І він насамперед запитав: "Поясніть, що тут відбувається?" А знизу вже щосили лунали крики і крики німецькою мовою. моторошна поїздка. Люди непритомніли. У нас була ще з собою така, знаєте, нюхальна сіль, і ми допомагали приводити людей до тями. Ця подорож просто не піддається опису, тому ми були навіть раді, що нарешті кудись приїхали. Ми думали: «Принаймні, гірше за те, що ми пережили, бути вже не може…»

(Музей Голокосту США, інтерв'ю з Сесіль Клейн-Полак, 7 травня, 1990, RG-50.030 * 0107)

Спогади Хелени Цитрон (Нинішнє ім'я – Ципора Тахорі)

Хелена Цитрон народилася 1922 року в Чехословаччині. Навесні 1942 року вона була депортована до Аушвіца в одному з перших транспортів зі Словаччини. Під час свого перебування у таборі вона працювала на різних роботах, у тому числі у так званій Команді «Канада». Саме завдяки цій роботі вона спромоглася врятувати свою сестру Шошану від  неминучо )смерті. 1945 року вона дивом вижила після «маршу смерті», а після звільнення разом із сестрою репатріювалася до Ізраїлю. Народила двох дітей.  Проживала у Тель-Авіві

 «Прибулих до Аушвіца зустріли моторошні крики: «Аллес раус! Всім вийти геть! Швидше, скоріше!». Все відбувалося дуже швидко, під акомпанемент безперервних криків, і не встигли ми схаменутися, зібратися і розім'яти ноги, які затекли від багатогодинного сидіння, як на нас обрушилися удари. З тієї хвилини, коли відчинилися двері, кожен, хто не встиг швидко зістрибнути, був нещадно побитий. Навколо було повно есесівців із собаками. У міру того, як ми вистрибували з вагонів, вони наказували нам зняти коштовності, що залишилися у нас - годинник, сережки - ті дрібниці, що ще в когось залишалися - основні цінності у нас відібрали задовго до цього.

Хелена Цитрон, Архів Яд Вашем, 03/67, VT 185

Спогади Батьї Друкмахер

Народилася в Лодзі у 1914 році. До війни була домогосподаркою. У Лодзинському гетто працювала нянею. Прибула в Аушвіц-Біркенау в серпні 1944 року. Пережила Аушвіц, Берген-Бельзен, трудові табори в Німеччині, Дахау.

«20 жовтня 1944 року всі євреї гетто були відправлені до Аушвіца. Ми прибули туди пізно вночі та залишалися у вагонах до шостої години ранку. Здалеку ми спостерігали, як женуть на роботу босих наголо поголених чоловіків. Вони благали нас кинути їм із вікна шматочок хліба. Скоро всі ми теж опинимося на їхньому місці. Нас почала охоплювати паніка. Дехто почав плакати. Німецькі капо, що супроводжували колону робітників, били їх палицями по босих ногах. Але ми продовжували кидати їм хліб, не зважаючи на капо із собаками».

Батья Друкмахер, Архів Яд Вашем, MIE/555

Спогади Фейги Зауберман

Народилася в Клементові в 1922 році. Була відправлена з трудового табору на автомобільному заводі БМВ в Мюнхені в Аушвіц-Біркенау. З Аушвіца була відправлена до Бергена-Бельзуна, а потім пробула ще в трьох таборах. Звільнена у 1945.

«18 травня 1944 року ми прибули до Аушвіца. Була ніч. Попри всі муки та розпач, кожен з нас все ще замислювався про те, що на нього чекає. Єдиним джерелом інформації були для нас есесівці, які супроводжували нас до Аушвіца. Вони на наші запитання відповідали ухильно. Побачивши величезні стовпи диму, ми запитали, що це за фабрика? З цинічним сміхом нам відповіли, що це кухня, де готують каву для працівників. Коли ми наблизилися до джерела цього диму, ми зрозуміли, про яку кухню йдеться...»

Фейга Зауберман, Архів Яд Вашем, М49Е/2518

Імре Кертес 

«Наступного разу мене розбудили рух та занепокоєння. Зовні сонце сяяло тепер уже на повну силу. Потяг знову рухався. Я спитав у хлопців, де ми, і вони відповіли, що все ще там само, щойно рушили далі; виходить цього разу мене розбудив поштовх. Але, безперечно, додали вони, видно заводи, щось схоже на селища. Через хвилину ті, хто був біля вікна, оголосили, та я й сам міг помітити по швидкій грі світла, що ми прослизнули під аркою чогось на зразок воріт. Ще через хвилину потяг зупинився, і тоді, в жахливому хвилюванні, вони повідомили, що бачать станцію, солдатів, людей. Багато хто почав збиратися, застібатися, деякі, особливо жінки, поспіхом приводити себе до ладу, чепуритися, зачісуватися. А зовні долинали стукіт, брязкіт дверей, гомоніли люди, що валом валили з вагонів, і тепер уже не можна було не визнати: сумнівів немає, ми, справді у мети. Я зрадів, цілком природно, але — відчував — не так, як тішився б, скажімо, вчора чи, ще краще, позавчора. Потім грюкнули по дверях нашого вагона, і якась людина, чи, вірніше, якісь люди відкотили важкі двері.

Спершу я почув їхні голоси. Вони говорили німецькою або якоюсь дуже схожою мовою, так це звучало, і всі разом. Наскільки я міг зрозуміти вони хотіли, щоб ми зійшли. Натомість, здавалося, вони самі втискуються до нас нагору; поки що я ще нічого не бачив. Але вже пішла чутка, що валізи та вузли залишаються на місці. Пізніше — пояснювали й передавали довкола нас  з вуст в уста)  — кожен, зрозуміло, отримає назад своє майно; спочатку, проте, речі чекає дезінфекція, а нас баня: і справді дуже вчасно, я і сам так думав. Потім вони заметушилися ближче до мене, і я теж побачив нарешті тутешніх людей. Я був дуже здивований, адже це, зрештою, вперше в житті я бачив справжніх каторжників — принаймні так близько — у смугастому одязі злочинців, з голеними головами, у круглих шапках...»

Кертес, Імре: Знедоленість, переклали з угорського Шимон Маркіш і Жужа Хетені, «Єрусалимський журнал» №№ 14-15, 2003

 «Мій зять запитав їх: «Що тут відбувається?» Йому, звичайно, не відповіли. Але в нього був годинник, тоді він пішов і сунув комусь цей годинник і тоді отримав відповідь… Моя сестра тим часом була вже внизу, а я, як завжди, чіплялася за маму. Так от, зятю сказали: «Слухай, якщо в тебе є діти, передай їх комусь, якимсь старим, або будь-якій жінці з дітьми, бо жінок з дітьми та старих уб'ють. Їх уб'ють одразу ж, сьогодні ж увечері. З них ніхто не врятується».

Я не могла в це повірити. Але моя мама зберегла присутність духу, і як тільки вона почула, що ця людина сказала, вона кинулася бігти - і я слідом за нею - вона підбігла до моєї сестри, і у неї вистачило сил сказати їй: «Послухай, я зараз дізналася, що жінкам із дітьми тут буде легше, вони тільки стежитимуть за дітьми – і все. А я – якщо я не маю дитини, то мене відправлять на важкі роботи. А ти знаєш, я не витримаю важких робіт. А ти молода, ти витримаєш». І поки моя сестра встигла збагнути, що до чого, мама вихопила дитину дитину з її рук. І тоді маму – з дитиною на руках – відправили в інший бік, туди знаєте, де стояли всі жінки з дітьми…»

(Музей Голокосту США, інтерв'ю з Сесіль Клейн-Полак, 7 травня, 1990, RG-50.030 * 0107)

Спогади Лівії Ліберман

Нам наказали залишити всі наші речі у вагоні. Окремо вишикували людей похилого віку, окремо – молодших. Чоловіків відділили від жінок. Дітей відокремили від матерів, дружин – від чоловіків. Прощатись було заборонено, люди розлучалися зі своїми близькими без жодного слова. І побої, немилосердні побої...»

(Архів Яд Вашем, М4 9Е/80)

Спогади Батьї Друкмахер

«Мене запитав один із цих бандитів, чия це дівчинка зі мною. Сестра, яка стояла біля мене, хотіла мене врятувати і сказала, що то її дочка. Але коли з'ясувалося, що моя дівчинка, мене жорстоко побили, а потім відірвали від мене і доньку, і сестру...»

Батья Друкмахер, Архів Яд Вашем, MIE/555

Спогади Регіни Відавської

Народилася у Лодзі у 1913. До війни працювала медсестрою у міській єврейській лікарні. Доставлена до Аушвіц-Біркенау у серпні 1944 з Лодзінського гетто. Була евакуйована з Аушвіца до таборів Фрайбурга, а потім – до Маутхаузена.

«28 серпня ми прибули до Аушвіца. Як тільки відчинилися двері вагона, з'явилися «канадці» – так називали ув'язнених, які працюють на речовому складі – і наказали залишити всі речі у вагоні та передати їм у руки всі цінності. Тоді ми зрозуміли, що на нас чекає смерть. Я тут же кинула свій пакунок, але мама моя нізащо не хотіла розлучитися зі своїм мішком. Нам наказали вишикуватися. Я стояла поряд із матір'ю. До нас підійшов один «канадець» і сказав: «Відсунься від неї – через пару годин її вже не буде в живих. Мама це чула. Перш ніж я встигла усвідомити, що відбувається, якийсь есесівець відштовхнув мене в один бік, а маму в інший. Відразу почалася селекція, і більше я свою матір не бачила...»

Регіна Відавська, Архів Яд Вашем, М49Е/4123 

Спогади Ольги Эльбоген

Народилася у Балкані (Угорщина) у 1922 році. Працювала єдиним у містечку перукарем. У 1941 році була відправлена в гетто Нігегіца, а звідти депортована в Аушвіц-Біркенау. Потім пройшла Нойштадт та Берген-Бельзен, з якого і була звільнена. Після війни перебралася до Швеції, а з 1948 року мешкала у Нью-Йорку.

...Отже, тільки нас двох - мене з молодшою сестрою, що була наступна після мене за віком, відправили праворуч, і ми не встигли навіть попрощатися з мамою та з малюками. У нас залишалося ще трохи взятої з дому їжі і я віддала її мамі зі словами: «Ми ще побачимося ввечері». І все більше я її ніколи не побачила. Там в Аушвіці панувало таке сум'яття, що ми нічого не розуміли».

Ольга Ельбоген, Архів Яд Вашем 03/10335

Після ознайомлення зі знімками та спогадами, розділимо клас на невеликі групи та обговоримо такі питання:

• Прочитайте уривки з щоденника та дайте відповідь на поставлені запитання.

Протягом усього періоду аж до 1944 певні операції проводилися з різними інтервалами в різних країнах. (…) Завантаження кожної партії займало від чотирьох до шести тижнів. Протягом цих чотирьох-шести тижнів два або три ешелони щодня доставляли в Аушвіц близько двох тисяч осіб кожен. Насамперед ешелони  доставлялися в район Біркенау, а локомотиви вирушали назад. Охорона, що супроводжувала потяги, також повинна була залишити територію, і доставлені цим транспортом особи переходили в розпорядження табірної охорони.

Потім їх перевіряли два офіцери медичної служби СС щодо придатності до роботи. Визнані придатними вирушали далі пішки до Аушвіца або в табір Біркенау. Визнані непридатними розміщувалися спочатку у тимчасових приміщеннях, а потім вирушали до модернізованих крематорій. (Зі спогадів Рудольфа Гесса в матеріалах СУДУ НАД ГОЛОВНИМИ НІМЕЦЬКИМИ ВІЙСЬКОВИМИ ЗЛОЧИННИКАМИ, ЧАСТИНА II, 4-15 квітня 1946).

Запитання:

• Що таке "селекція"? Для чого нацисти проводили селекцію?

«Ми побачили довгу, на всю довжину стіни, вікно жахливої, міцно заґратованої залізними ґратами, будівлі. У вікні виднілися оголені постаті людей, яких собаками та кийками гнали кудись... Нещасні, мабуть, уже знали про те, що на них чекає попереду. Несамовиті крики і  ( й або та )плач даремно волали до Бога, до рідних і близьких. Після того, що ми бачили, ніхто не сумнівався більше в тому, що Аушвіц – це пекло...»

Файзер Зільберман, Архів Яд Вашем М49Е/2948

Спогади Хаї Померанц

Народилася в Реснику 1910 року. Прибула до Аушвіц-Біркенау з Майданека. Звідти була відправлена до Бад-Ахена та Берген-Бельзен.
«Дітей відірвали від матерів. Всі кричали, але небеса не розкрилися, і Бог не допоміг. Навіть хмари плакали дрібними сльозами, та на сльози дітей ніхто не звернув уваги. Їх відправили до газових камер, а звідти – до крематорію. Полум'я рвалося до небес, але ніхто не відгукнувся, бо і Бог, і янголи  заснули...»
Хая Померанц, Архів Яд Вашем, MIE/1385, MIE/1389

Після ознайомлення з фотографіями та спогадами звернемо увагу на кілька важливих моментів:

Примітка для вчителя

У цьому розділі ми навмисно не питаємо, а лише виносимо на обговорення окремі моменти. Даючи учням цю тему, важливо не перейти певну межу, за якою починається те, що ми називаємо «порнографією Голокосту» і вибрати те, про що можна і про що не можна говорити з учнями.

Що спільного ми бачимо у всіх, зображених на цих знімках? Згідно з нацистською ідеологією, всі євреї були приречені на смерть. Хоча при цьому Аушвіц функціонував не лише як табір смерті, а також як трудовий табір, і кілька євреїв відбирали для примусових робіт. Люди на цих знімках – матері з дітьми, старі та підлітки – приречені, бо визнані непрацездатними. Більше того, жінки та діти, які можуть дати початок новому поколінню, засуджені ще й тому, що у євреїв не має бути майбутнього. Смерть більшості цих людей ніде не була документально зафіксована, від них не залишилося ні могил, ні надгробків. Тому така важлива зараз робота з відновлення імен та збору Листів свідчень. Для отримання інформації про це зайдіть на сайт Яд Вашем до бази даних Залу Імен www.yadvashem.org.il

Питання для обговорення

• Після того, як ми познайомилися з «Альбомом Аушвіц» як ви вважаєте, чи можна описати Голокост словами?
• Якого значення набула для Вас ця подія після цього уроку?

Для Лілі Якоб її війна закінчилася у квітні 1945 року у концтаборі Дора Міттельбау – дочірньому відділенні табору Бухенвальд. Почувши про те, що табір звільнений американськими військами, Лілі вибігла назустріч визволителям і тут же знепритомніла від слабкості. Ув'язнені, що опинилися поряд, перенесли її до покинутої німецької казарми. Лілі прийшла до тями, тремтячи від холоду, і почала шукати, чим би укритися. Вона зазирнула в тумбочку, але замість одягу побачила там фотоальбом. Лілі почала його гортати. Зі сторінок альбому на неї дивилися очі її земляків – мешканців угорського містечка Білке…
На першій фотографії вона впізнала головного рабина – рава Нафталі Цві-Вайса. На наступних сторінках - портрети її рідних і близьких - там були її молодші брати Ісраель та Зеліг, бабуся Хана Голдберг з онукою, Хая Альперт, дочки Хани Гріншпан - Ретца, Рівка, Сурі, Розі, Лея, Захава, Діна та ще, і ще – всього двісті три світлини, зібрані в одному альбомі. Все це були ьешканці її рідного містечка, разом з якими Лілі за рік до цього, у травні 1944 року була доставлена ​​до Аушвіц-Біркенау, і в той момент, коли вона гортала альбом, більшості з них вже не було в живих. Серед них Лілі знайшла і свого дідуся, і саму себе, в той момент, коли вона стоїть на першій своїй табірній перекличці поряд з подругами по нещастю. Це було справжнім потрясінням. Лілі не могла відірватися від альбому...
У липні 1945 року Лілі повернулася до рідного містечка і почала шукати рідних. Але з усієї колись великої сім'ї – батьки, брати й сестри, дідусі та бабусі, дядьки та тітки – живою залишилася вона одна.
Чутка про існування альбому поширилася швидко, і до Лілі потяглися знайомі та сусіди, сподіваючись ще раз побачити обличчя своїх близьких. Деякі з них, які впізнали своїх загиблих рідних на фото, стали просити в Лілі фотографії, і вона не змогла відмовити. Тому нині в альбомі бракує кількох фото.

26 серпня 1980 року в Єрусалимі відбулася також церемонія, під час якої Лілі передала альбом у меморіал Голокосту та героїзму Яд Вашем. У своїй промові вона зазначила, що знайдений нею в 1945 році альбом належить по суті всьому єврейському народові. «Я відчуваю сьогодні величезне полегшення. У мене наче камінь звалився з душі, коли я усвідомила, що мій альбом стане частиною постійної експозиції «Яд Вашем». Після зворушливої ​​церемонії Лілі було вручено медаль Яд Вашем, а за два дні її прийняв тодішній глава уряду Менахем Бегін, який дізнавшись про церемонію в Яд Вашем, висловив бажання ознайомитися з альбомом. Фотографії, знайдені Лілі у 1945 році, стали надбанням єврейського народу. Фотографії Лілі та Менахема Бегіна з'явилися у всіх світових засобах масової інформації. Дорогою додому Лілі, вперше в житті після закінчення війни, вирішила зробити зупинку у Польщі та відвідати державний музей Аушвіц-Біркенау.

Запитання для заключного обговорення

Обговорити цінність альбому Лілі Якоб з історичної та особистої точки зору.

Це питання допоможе їм відчути різницю між їхніми особистими сімейними альбомами та альбомом Лілі. Під час вступного обговорення ми запитували учнів про сімейні альбоми, про зняті у них події та осіб. Альбом Аушвіц представляє повну їм протилежність. Німці робили фотографії для «сімейного альбому» Лілі з незрозумілою нам досі метою, нам лише очевидно, що вони обирали для своїх потреб певні моменти процесу масового вбивства. І хоча ми не бачимо там сцени власне вбивства, але люди, яких ми бачимо на сторінках альбому, приречені на смерть. Альбом Лілі є «сімейним альбомом», що зафіксував жорстоке вторгнення в особисте життя його персонажів, що зберіг для нас обличчя людей, які стали жертвами нацистів. Тому ці кадри із особистих портретів перетворилися на експонати історичного музею.

ДОДАТКИ

1. Додаток для учня 1: «ДОЛЯ АЛЬБОМУ»

Альбом отримав широку популярність у дні, коли в Єрусалимі проходив суд над Адольфом Ейхманом у 1961 році. Ейхман був одним із високопоставлених нацистських офіцерів, які відіграли провідну роль в організації низки операцій зі знищення європейського єврейства, відомих нам під назвою «Остаточне розв'язання єврейського питання». Він постав перед судом в Єрусалимі та був засуджений до страти. У період, що передує процесу, в американській та європейській пресі з'являються численні статті зі згадками про цей альбом. У самої Лілі в США також взяли інтерв'ю, і її розповідь була багаторазово повторена у світовій пресі.

Альбом став темою газетних заголовків також у дні процесу над нацистськими злочинцями з табору смерті Аушвіц, що проходив у німецькому місті Франкфурті протягом 1963-1965 рр.. Першим, хто на цьому процесі згадав про альбом і розповів про те, як Лілі його знайшла д-р Еріх Кулка.

Під час судових засідань були також оприлюднені імена двох есесівських фотографів, які наскільки це може бути відомо, і були авторами цього документа: Бернхард Вальтер та Ернест Хофман. Ці двоє були серед небагатьох фотографів, кому було офіційно дозволено фотографувати на території Аушвіца.

Попри те, що він був присутній на засіданнях, Вальтеру вдалося ухилитися від ясних відповідей на запитання, і його участь у зйомках залишилася недоведеною. А Хофмана, який безслідно зник після війни, так і не вдалося допитати, і не знайшлося інших свідків у цій справі.

За рекомендацією д-ра Кулка суд у Франкфурті викликав із США Лілі Якоб-Залманович як свідка. Її свідчення було заслухано 3 грудня 1964 року. Лілі вийшла на трибуну свідків, тримаючи в руках оригінал альбому. Вона  представила його суду, докладно розповіла про те, як його було знайдено і впізнала  деяких офіцерів СС, які потрапили до кадрів. Але коли її попросили залишити альбом як речовий доказ, вона відповіла відмовою. Альбом залишився в неї і повернувся разом з нею до Майамі, де вона і продовжувала зберігати його ще кілька років.

2. Додаток для вчителя 1 –«ОСТАТОЧНЕ РОЗВ'ЯЗАННЯ»

Вступ

Хоча нацисти прийшли до влади у 1933 році, перехід до політики тотального фізичного винищення єврейського народу відбувся лише у другій половині 1941 року. Такий різкий поворот був безпосередньо пов'язаний із нападом Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 року. Історики досі сперечаються про справжнє значення наказу, адресованого Германом Герінгом Рейнгарду Гейдріху і який отримав назву «Про остаточне розв'язання єврейського питання». Дослідження показують, що масові розстріли чоловіків почалися ще в червні 1941 року, а вже в серпні почали розстрілювати всіх, включаючи жінок і дітей. До нас не дійшло документів, підписаних особисто Гітлером і санкціонуючих масові вбивства, але можна припускати, що це питання мало бути вирішено восени 1941 або на початку 1942, але ніяк не пізніше.

З радянської території політика масових убивств поширилася на територію Польщі, а згодом – і на все європейське єврейство.

3. Айнзацгрупи

Як було зазначено, втілення у життя плану «остаточного розв'язання» почалося з вторгнення на територію Радянського Союзу.

Починаючи з 22 червня 1941 року, чотири айнзацгрупи - оперативні підрозділи у складі німецької армії, укомплектовані службовцями німецької поліції та служби безпеки СС, почали систематичне винищення євреїв Східної Польщі та Радянського Союзу. Їхнє завдання полягало у виявленні «ворогів Рейху» (включаючи комуністів) та всіх євреїв.

Вбивства здійснювалися біля розстрільних ровів – чи то природні яри, окопи, протитанкові рови, а найчастіше – могильні ями, рити які змушували самих приречених.

У південних окупованих районах Радянського Союзу десятки тисяч євреїв було знищено підрозділами румунської армії. Восени 1941 систематичні масові вбивства почалися також в Югославії. У багатьох місцях айнзацгрупи користувалися послугами місцевих колаборантів. До весни 1943 року айнзацгрупи та їх посібники знищили загалом 1.25 млн євреїв та ще сотні тисяч осіб, включаючи радянських військовополонених та циган.

4. Табори знищення

Діяльність айнзацгруп була, зрештою, визнана неефективною – надто багато людей було в них залучено, масові акції не могли пройти непоміченими, що створювало проблеми з місцевим населенням та погрожувало зруйнувати атмосферу таємності навколо всієї операції, крім того, подібні акції вимагали надто великої витрати боєприпасів.

Тому було розроблено новий метод, який по-перше, зводив до мінімуму контакт між убивцею та жертвою, а по-друге, передбачав створення спеціальних таборів для того, щоб не вбивця шукав жертву, а жертви доставлялися прямо до рук убивць.

Перший такий табір смерті Хелмно почав діяти вже у грудні 1941 року. Там загинули сотні тисяч євреїв із Західної Польщі (анексована Німеччиною територія, так звана Вартегау).

Поворотним пунктом у розвитку програми остаточного рішення стала Ванзейська конференція, що відбулася в Берліні в січні 1941 року. Вищі нацистські чини обговорювали перспективи «остаточного рішення» у загальноєвропейському масштабі та координацію дій різних відомств у ході реалізації програми.

Операції з депортації проводилися кілька етапів. Вони починалися з полювання людей, як у процесі т.зв. «акцій» провадилися масові арешти. Потім натовп заарештованих зганявся на пересилальні пункти, а вже звідти тисячі євреїв вирушали поїздами до таборів знищення. У Східній Європі під час акцій у гетто людей хапали без розбору десятками, а то й сотнями тисяч для того, щоб заповнити встановлену нацистами квоту, а потім депортували у товарних складах. Поїздка в такому поїзді тривала іноді кілька днів і проходила в умовах жахливої ​​антисанітарії та задухи, за браком води та продовольства. Дуже багато хто помирав у вагоні, не доїхавши до пункту призначення.

Три табори смерті було збудовано на території Генерал-губернаторства (окупованої території Польщі) – Белжець, Собібор та Треблінка, в рамках «операції Рейнгард». У цих таборах протягом 1942 та перших місяців 1943 року було знищено переважну більшість польського єврейства, поряд із євреями з інших європейських країн. Лише польських євреїв у цих таборах було вбито понад 1,5 мільйона людей.

Наприкінці 1943 року євреїв з інших регіонів, яких не торкнулися попередні депортації, також почали відправляти на смерть, переважно, до табору смерті Майданек.

Починаючи з 1942 року, євреїв з усієї Європи почали також депортувати до Аушвіц-Біркенау, який був концтабором та табором смерті. Цей комплекс став основним місцем знищення європейського єврейства після того, як були ліквідовані перші табори «операції Рейнгард». «Діяльність» Аушвіца досягла піку влітку 1944 року, коли туди почали прибувати ешелони з сотнями тисяч євреїв із Лодзі, Словаччини та, особливо, з Угорщини.

Останніми жертвами «остаточного розв'язання» стали майже чверть мільйона єврейських в'язнів, які загинули під час маршів смерті. Таку назву отримала масова евакуація ув'язнених (переважно пішки) з Польщі та держав Прибалтики під час настання Червоної Армії.

Вперше про цей концтабір я, командир 107-ї стрілецької дивізії, дізнався по телефону вночі 26 січня, коли керував боєм за Нейберун. Мені зателефонував командир 106-го стрілецького корпусу генерал П.Ф. Ільїних і повідомив, що 100-та та 322-а дивізії, ведучи бій за Моновиці та Зарац, встановили, що це об'єкти великого гітлерівського концтабору, центр якого знаходиться в Освенцимі. Комкор поставив переді мною завдання: не тільки якнайшвидше взяти Нейберун, а й зробити все, щоб не допустити відходу супротивника до Освенциму.       Журнал «Лехаїм», лютий 2001 р.

Польща, Аушвіц. Група дітей після звільнення концтабору, 1945.

Але спроби не акцентувати факт цілеспрямованого знищення євреїв, спроби, продиктовані політичними міркуваннями радянського керівництва, у жодному разі не применшують подвиг радянських солдатів, які звільнили Аушвіц та інші табори смерті. Важко переоцінити внесок радянських військових медиків у справу порятунку в'язнів, які й у день визволення перебували на межі життя та смерті. Завдяки радянським військовим операторам і фотографам ми маємо унікальні кадри, які докладно зняли Аушвіц після звільнення, хоча національність жертв там, зрозуміло, не згадується.

Вже у лютому 1945 року розпочалися праця над документальним фільмом «Звільнення Освенциму».  Цей фільм отримав широку популярність після його демонстрації на Нюрнберзькому процесі.

4 березня 1945 року 27 представників інтелігенції з поміж вцілілих в'язнів – професорів, лікарів, інженерів, юристів, студентів тощо. - підготували французькою, німецькою та угорською мовами документ наступного змісту:

Польща, Біркенау. Жінки-в'язні та радянські воїни-визволителі. 1945

1495/27

и, підписані нижче, звільнені Червоною Армією від кривавої тиранії нацизму, перед міжнародную спільнотою звинувачуємо німецький уряд під керівництвом Адольфа Гітлера у скоєнні масових вбивств і найбільших звірств в історії людства…

Ми, звільнені в'язні, зобов'язані своїм життям героїчній Червоній Армії та  просимо міжнародну спільноту та уряди всіх країн висловити їй свою подяку від нашого імені.

В'язні концтабору Аушвіц

(Звернення 27 колишніх в'язнів, датоване 4 березня 1945 р.  APMAB. Zespol Materialy, vol. 3, ref. No. Mat./459

 Додаток для вчителя IV – ФОТОГРАФІЯ ЯК ІСТОРИЧНИЙ ДОКУМЕНТ 

Ніна Шпрінгер-Аароні

Фотокамера має надзвичайну силу. Вона здатна "зупинити мить" і зберегти його для вічності. Саме тому історики вважають фотографію дуже сильним засобом.

Після Другої світової війни та Катастрофи європейського єврейства залишилося безліч фотодокументів. Деякі з них, такі як фото хлопчика з Варшавського гетто, стали настільки загальновідомими, що нам важко собі уявити, що колись ми були з ними незнайомі; ми сприймаємо їх як своєрідний знак тієї епохи – похмурого періоду історії європейського континенту.

Ідеологи та творці нацистського режиму в Німеччині дуже добре розуміли силу фотомистецтва, його позитивні та негативні сторони. Лідери Німеччини зуміли повністю використати переваги фотографії у своїх інтересах. Вони розповсюджували тисячі антисемітських знімків з метою сформувати громадську думку таким чином, щоб громадяни Німеччини ще до початку антисемітських акцій були відповідним чином підготовлені ідеологічно. Під час ухвалення Нюрнберзьких законів, аризації єврейського майна, створення гетто, депортацій до концтаборів та, нарешті, реалізації «остаточного рішення» фотокамера була вірним помічником нацистських ідеологів.

Але фотоапарат правильно служив і борцям із нацизмом. Воїни союзних армій сумлінно фіксували на плівку все, що вони бачили у процесі визволення таборів смерті. Після війни фотографії використовувалися як справжні свідчення та обвинувальні документи проти нацистських злочинців, коли керівники злочинного режиму постали перед судом під час Нюрнберзького процесу, процесу Ейхмана та багатьох інших.

Фотографія створює відчуття миттєвої присутності. Навіть якщо ця «ця хвилина» залишилася в минулому, фотограф встигає спіймати її в об'єктив і сфотографувати навіки. Час, відбитий на папері, стає надбанням нашої пам'яті, як індивідуального, так і суспільного. Розглядаючи такий відбитий час, ми ніби повертаємося назад, звертаємо увагу на дрібні деталі, які спонукають нас до спогадів і роздумів. Фотографія залишається сильним засобом і не втрачає свого значення навіть в епоху картинок, що «ожили» - кіно і телебачення.

Однак попри властиву фотографії силу, вона в чомусь залишається вразливою. Зрештою, хоч фотографія і є «справою техніки», це не робить її автоматично та безумовно об'єктивною. Подібно до інших історичних документів, фотографія має свою власну перспективу. Фотограф вибирає місце та об'єкт, технічні засоби дозволяють йому маніпулювати грою світла та тіні, робити кадр розмитим або чітким, зменшувати та збільшувати зображення. Навіть після того, як завершено роботу фотографа, в гру вступають інші фактори впливу, які можуть суттєво змінити картину. Місце фотографії у тематичній добірці, контекст, у якому вона подається, заголовок, який їй дається – все це дає їжу для різних інтерпретацій і навіть спотворення історичної правди. З огляду на це, історики повинні ретельно перевіряти всі деталі фотографії, начебто це був історичний документ. Першочергове значення надається тому, щоб ідентифікувати людей, зображених на фотографії, встановити авторство знімка, його місце, дату і якомога більше деталей.

Використання фотографії у нацистській Німеччині. 

Роки, що передували приходу нацистів до влади, відзначені справжнім злетом фотожурналістики. Завдяки масовому виробництву фотоапаратури та широкому поширенню фотографія завоювала величезну популярність. Доступність портативного та зручного фотоапарата «Лейка», що прийшов на зміну статичній студійній фотокамері, відкрило перед фотографами нові перспективи, стали можливі натурні зйомки, спонтанні кадри, схоплені з різних точок зору. Нова влада швидко оцінила переваги фотомистецтва у справі прославлення Третього Рейху та його лідерів, формування нових переконань, маніпуляції громадською думкою та поширення расової доктрини. Водночас, нацистському керівництву було зрозуміло, що фотокамера може свідчити проти них. Тому існувала сувора заборона фотографувати у гетто, таборах та інших «проблемних» місцях. Там могли працювати лише професійні фотографи під суворим контролем влади. Фотографи відділу пропаганди, фотокореспонденти офіційної преси, іноземні журналісти, акредитовані в Німеччині – всі вони перебували під суворим наглядом.

Однак далеко не всіх фотолюбителів держава могла контролювати. Пересічний громадянин Німеччини, який мав вдома фотоапарат або німецький солдат, який захопив «Лейку» з собою на фронт, знаходили можливість фіксувати «на згадку» для своїх особистих альбомів. Сотні фотографій, серед яких трапляються і кольорові, зафіксували те, що відбувається з євреями у Варшавському та інших великих і малих гетто. Серії фотографій та альбоми, створені німецькими солдатами та поліцейськими мимоволі зробили безсмертними для нас єврейські образи на тлі злиднів, голоду, перенаселеності, знущань з євреїв, «акцій» і депортацій. Були також солдати, яким вдавалося зняти масові вбивства, які вчиняли айнзацгрупи. Стурбоване тим, що ці страшні кадри можуть стати надбанням громадськості, армійське командування зробило все, щоб вилучити знімки, що свідчать про діяльність айнзацгруп.

Знімали у Німеччині в той період і єврейські фотографи. Найбільш відомі з них, які співпрацювали з німецькими газетами під час Веймарської республіки, були звільнені з роботи після ухвалення Нюрнберзьких законів. Декому вдалося знайти роботу в єврейських газетах, які виходили аж до останніх депортацій. Завдяки їм збереглися найцінніші фотодокументи про життя єврейської громади Німеччини. Такі фотографи, як Мендель Гроссман із гетто Лодзь та Цві Гірш Кадушин (Джордж Кадіш) із Каунаса, зафіксували для нас кадри з повсякденного життя цих гетто. Збірники їхніх фотографій зараз знаходяться в архівах і зберігають пам'ять про те, що сталося для майбутніх поколінь.